середа, 21 жовтня 2015 р.

Ігор Гусаков Динаміка політичної карти світу як ознака і загроза міжнародних відносин сучасності

Характерною ознакою сучасного етапу розвитку міжнародних відносин стали часті спроби змінити політичну карту світу. При цьому закріплений у міжнародному праві, зокрема у гельсінському Заключному акті НБСЄ (1975 р.), принцип недоторканності та непорушності  існуючих кордонів, на жаль, перестає бути абсолютним імперативом.
У часи холодної війни, попри всі її однозначні негативи, водночас існувала ґрунтована на ядерному балансі сил система стримувань і противаг, яка стояла на заваді таким зовнішньополітичним крокам, які б поставили під сумнів територіальну цілісність тої чи іншої держави. Адже переважна більшість з них входили у західну чи прорадянську орбіти. І, відповідно, могли розраховувати на своєрідні «безпекові парасольки». Таким чином сформувалася, так би мовити, патова ситуація, яка власне і спонукала ключових учасників політико-дипломатичної гри дійти консенсусу у Гельсінкі щодо принципу непорушності кордонів.
Із завершенням холодної війни блокове політико-ідеологічне протистояння трансформувалося у нові реалії міжнародних відносин. Стійкий поділ держав на блоки, табори тощо став надбанням історії. Наступив так званий постбіполярний період. Сам по собі він відвів з першорядних пунктів порядку денного загрозу глобального ядерного знищення, заклав передумови для розвитку взаємин між державами на принципах поваги та відкритості. Але водночас післяблоковий світ на сучасному етапі свого розвитку не напрацював дієву (!) систему гарантій від невиважених намірів та дій з боку окремих суб’єктів міжнародних відносин. На низьку дієвість та ефективність механізмів ООН вказує сам перебіг політико-дипломатичних процесів останнього часу.
Відсутність запобіжників від невиважених та різких кроків на політичній шахівниці спричинилася до того, що окремі, як правило, потужні, учасники міжнародних відносин не втрималися від спокуси внести  певні винятки у гельсінкський принцип недоторканності кордонів. При цьому потреба у цих винятках завжди обґрунтовується начебто якоюсь особливістю, специфічністю конкретної ситуації. Мовляв, ми твердо виступаємо за принцип недоторканності кордонів  і визнаємо його, але ось у конкретному місці в конкретний час виникли такі обставини, які змушують діяти не так як завжди. І у цих виняткових діях начебто немає порушення міжнародного права. Сучасна історія знає не один приклад як дій, так і обґрунтувань такого ґатунку.
 Так, скажімо, визнавши незалежність Косово у 2008 р. (попри те, що з точки зору Гельсінкських принципів це невід’ємна частина Сербії) офіційні представники уряду США, зокрема тогочасний держсекретар Кондоліза Райс, наголошували: йдеться про «унікальну комбінацію факторів, що склалася навколо Косово: розпад Югославії, етнічні чистки та злочини проти цивільних осіб, а також тривалий період управління цією територією структурами ООН». Усе це «робить випадок Косово особливим», наголошувалося у Вашингтоні.  
«Ми думали насамперед про те, щоб врятувати людей», - цією тезою обґрунтовувався  ще один відхід від норм міжнародного права. Цього разу мова йде про визнання Росією грузинських територій Абхазії і Південної Осетії незалежними державами у 2008 р. Зокрема керівник російського міністерства закордонних справ Сергій Лавров резюмував підхід Кремля таким чином: «Стало зрозуміло, що для порятунку людей недостатньо просто припинити агресію і залишити їх у рамках Грузії. Оскільки в рамках Грузії при такому президенті ці дві республіки однозначно знаходяться під загрозою».
Не менш «цікавим» видається і оприлюднене у пропагандистському фільмі «Крым. Путь на Родину» пояснення президента Росії Володимира Путіна щодо мотивів здійснення у 2014 р. анексії українського Криму: «Ситуація розгорнулася таким чином на Україні, що ми змушені почати роботу з повернення Криму до складу Росії, тому що ми не можемо кинути цю територію і людей, які там проживають, напризволяще під каток націоналістів». Переконаний, для багатьох українців такі вислови є болючими.
Гіпотетичний асоціативний ряд причин, приводів, мотивів дій, що підважують існуючий світовий порядок, спричиняють та поглиблюють динаміку політичної карти світу в умовах відсутності дієвих запобіжників таким діям може зростати. Скажімо, керівництву певної держави не сподобається форма правління, яка існує в іншій країні, діяльність конкретної політичної партії у сусіда. Зрештою, можна дійти навіть до того, що й колір очей глави іншої держави може стати приводом для інтервенції та окупації.
Згадану непросту ситуацію у системі міжнародних відносин ускладнює й те, що крім офіційно визнаних суб’єктів міжнародних відносин, які принаймні на словах не відкидають міжнародне право, а лише постулюють ті чи інші винятки у ньому, до поглиблення непрогнозованих і руйнівних процесів динаміки політичної карти світу долучилися й ті сили, які відкрито й неприховано відкидають існуючий світоустрій. Чи не найбільш промовистим  сучасним прикладом у цьому сенсі є експансіоністсько-терористична діяльність «Ісламської держави» (ІД), що на вже підконтрольних цьому угрупованню територіях Сирії, Іраку Лівії проголосила створення халіфату і декларує наміри розширювати його територію, ламаючи існуючі кордони.
Не зупинивши процеси динаміки політичної карти світу, людство опиняється у системі координат, де спрацьовує не сила права, а право сили. Тим самим по суті перекреслюються столітні досягнення дипломатії та світоглядної думки, що ґрунтуються на принципі верховенства права. Важко навіть спрогнозувати всю глибину негативних наслідків такого роду тенденцій у міжнародних відносинах. Найкращий вихід у цій ситуації – відмовитися від практики порушення принципу недоторканності кордонів та повернути статус-кво у вже здійснені спроби відходу від гельсінкських принципів.