Ігор Гусаков Міжнародне гуманітарне право: хронологія формування та ключові принципи

Збройні конфлікти супроводжують усю історію людства. На жаль, сьогодні один з них відбувається на території України. Щодня через інтернет, телебачення, радіо, друковані ЗМІ дізнаємося про кричущі факти порушення прав людини у війні, зневагу до самої людської гідності. «Паради полонених» під акомпанемент злісних вигуків розбурханої юрби, показові допити на телекамеру затриманих представників протилежної воюючої сторони зі слідами тортур на тілі, знищення цивільної інфраструктури в зоні бойових дій стали повсякденними реаліями, такими собі атрибутами сучасного суспільного розвитку. Чи узгоджується це зі світовими та європейськими підходами до ведення війни? Питання актуальне. Адже, прагнучи долучитися до європейського виміру, мусимо зважати на європейські підходи до таких непростих і часто драматичних речей, як ведення воєнних конфліктів.

Під час воєнних дій здавна керувалися так званим звичаєвим правом. Приблизно півтора століття тому людство, керуючись гуманістичними принципами,  почало напрацьовувати комплекс міжнародних стандартів і норм, спрямованих  на захист жертв війни та обмеження способів її ведення. Сьогодні у міжнародному праві такими нормами (авторитет яких визнають більшість держав світу) стали Женевські конвенції [1-4] та Гаазькі конвенції [5-6]. Сукупність їхніх положень зазвичай називають міжнародним гуманітарним правом (МГП), або правом збройних конфліктів, або правом війни.

Міжнародне гуманітарне право стало невід’ємною складовою міжнародного права, яке регулює відносини між державами. Основне завдання і покликання міжнародного гуманітарного права спрямоване на обмеження негативних руйнівних наслідків збройних конфліктів. Його метою є захист осіб, які не беруть або більше не беруть участі у військових діях, хворих і поранених, полонених і цивільних осіб, а також встановлення прав та обов'язків сторін конфлікту при веденні військових дій.

Носячи імперативний, обов’язковий до виконання характер, МГП накладає зобов'язання на осіб, які беруть участь у збройному конфлікті. Ці особи повинні не тільки самі дотримуватися закону, а й зобов'язані забезпечувати дотримання його іншими. Не здійснювати порушень закону і не допускати того, щоб їх робив хтось інший - ось один з основних принципів МГП.

Наріжним каменем МГП є Женевські конвенції. Першу з них уклали в 1864 році шістнадцять держав. Протягом багатьох століть до цього існували правила ведення воєн, але вони ґрунтувалися на звичаях і традиціях, носили місцевий характер або були лише тимчасовими. Усе змінилося в 1864 році: почався процес створення сукупності норм гуманітарного права, які продовжують свій еволюційний розвиток і в умовах сьогодення.

Ініціаторами першої конвенції з'явилися п'ять громадян Женеви. Один з них, Анрі Дюнан, який випадково опинився на полі тільки що закінченої битви біля Сольферіно в 1859 році. Він був вражений тим, що поранені були кинуті без всякої допомоги, і залучив місцевих жителів для догляду за ними. Цей акт милосердя поклав початок одному з ключових елементів першої Женевської конвенції - гуманного поводження з тими, хто більше не бере участь у битві, незалежно від того, на якій стороні конфлікту вони належать.

Саме в ті роки була прийнята захисна емблема, що символізує нейтральність осіб, які надають допомогу жертвам конфлікту: червоний хрест на білому фоні (що є зворотним розташуванням кольорів швейцарського прапора).

За минулі півтора століття нормативна база міжнародного гуманітарного права неухильно збільшувалася в обсязі. Женевська конвенція була розширена в 1906 і 1929 роках з метою поліпшення долі хворих і поранених солдатів у діючих арміях і для встановлення нових норм, що стосуються захисту військовополонених.

У 1899 і 1907 роках були також прийняті Гаазькі конвенції [5-6], призначені, головним чином, для регулювання воєнних дій.

У серпні 1949 року були ухвалені відомі нам сьогодні чотири Женевські конвенції [1-4]. Ці документи увібрали в себе засадничі тези першої Женевської конвенції. Водночас на цей раз, враховуючи жахливий досвід Другої світової війни, в них включили положення про захист цивільного населення. Женевські конвенції були доповнені Протоколами 1977 і 2005 років [4].

Крім цього, ціла гама інших міжнародних конвенцій і протоколів, що охоплюють такі конкретні області, як звичайні види зброї, хімічна зброя, міни, лазерна зброя, касетні боєприпаси, а також захист дітей у ситуаціях збройних конфліктів, розширила дію МГП. Кодифікація звичаєвого права також сприяє цьому.

При цьому серцевиною МГП залишаються чотири Женевські конвенції 1949 року і Додаткові протоколи до них 1977 і 2005 років [1-4], а також Гаазькі конвенції [5-6]. Вони включають в себе чіткі правові обов'язки і закріплюють основні гуманітарні принципи. Пропонуємо окремі узагальнення цих принципів, зроблених на основі аналізу Женевських конвенцій:

• Воюючі, які склали зброю або припинили брати участь у воєнних діях, мають право на повагу їх життя і на духовну і фізичну недоторканність. Забороняється вбивати або ранити їх.
• Поранені та хворі повинні бути підібрані і воююча сторона, у владі якої вони знаходяться, повинна надати їм допомогу. Захисту також підлягає медичний персонал, медичні формування, транспорт та обладнання. Емблема червоного хреста, червоного півмісяця або червоного кристала є знаком такого захисту і її слід поважати.
• Взяті в полон мають право на повагу їхнього життя, гідності, прав особистості і переконань. Їх необхідно захистити від будь-яких актів насильства і репресій. Їм має бути надано право листування з сім'ями та отримання гуманітарної допомоги.
• Цивільні особи, які перебувають у владі воюючої сторони або окупаційної держави, громадянами якої вони не є, мають право на повагу їхнього життя, гідності, прав особистості і переконань.
• Кожен має право користуватися основними судовими гарантіями. Ніхто не може бути засуджений без попереднього судового рішення, винесеного належним чином заснованим судом. Ніхто не може бути визнаний відповідальним за дію, яке він не скоював. Нікого не можна піддавати фізичним або моральним тортурам, тілесним покаранням або жорстокому і такому, що принижує, поводження.
• Сторони конфлікту та особи зі складу збройних сил не можуть користуватися будь-якими методами і засобами ведення війни. Забороняється застосовувати зброю або методи, які ведуть до надмірних втрат або завдають надмірні страждання.
• Сторони конфлікту повинні завжди проводити розходження між цивільним населенням і комбатантами з тим, щоб щадити цивільне населення і майно. Для цього, перш ніж почати атаку, необхідно прийняти відповідні запобіжні заходи.
• Забороняється наносити удари по незахищених містах, селищах і будівлях.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста вважається хранителем Женевських конвенцій та інших договорів, що складають міжнародне гуманітарне право. Він, однак, не може виступати в якості поліцейського або судді. Ці функції належать урядам тих країн, які є учасниками міжнародних договорів. Їх обов'язок - попереджати порушення МГП і не допускати продовження таких порушень. Вони також взяли на себе зобов'язання карати осіб, відповідальних за те, що можна назвати «серйозними порушеннями» МГП, або військовими злочинами.

Чи у всіх випадках при веденні воєн спостерігається неухильне дотримання наведених правових норм (які, варто на цьому ще раз наголосити, носять обов’язковий характер)? Питання, на жаль, риторичне і є таким, яке навіть не потребує розгорнутої відповіді. Втім світова історія містить не лише факти нехтування міжнародним гуманітарним правом, а й цілу низку прикладів, що свідчать про незворотну відповідальність за військові злочини.  У цьому контексті варто згадати, скажімо, рішення Нюрнберзького та Гаазького трибуналів. Усім учасникам сучасних воєнних конфліктів варто було б пам’ятати про це.

Джерела гуманітарного права:

1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_151
2. Конвенція про поліпшення долі поранених,хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі // http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_152
3. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_153
4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_154
5. Конвенція про закони і звичаї суходільної війни IV Гаазька конвенція)                    (витяг) // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_222
6. Конвенція про закони і звичаї суходільної війни (витяг) // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_765

Ігор Гусаков Правовий брейн-ринг «Ти — людина, значить маєш права»

Мета: закріпити та розширити знання учнів отримані на уроках правознавства при вивченні тематики Розділу 2 «Ти — людина, значить маєш права» (9 клас); викликати інтерес учнів до предмету; виховувати правову культуру.

Учасники: дві команди дев’ятикласників. Переможцем визнається та команда, яка у підсумку набрала більшу кількість балів.

Із повним змістом брейн-рингу можна ознайомитись за цим посиланням

Успіхів!

Ігор Гусаков Право на життя: юридичні аспекти крізь призму моралі

Життя – це шанс, використай його!

Життя – це краса, дивуйся їй!

Життя – це мрія, здійсни її!

Життя – це обов'язок, виконай його!

Життя – це любов, так люби!

Життя – це таємниця, розгадай її!

Життя – це щастя, створи його сам!

Мати Тереза

1.      Змістові аспекти права на життя

Право на життя традиційно вважається «царицею прав», природним і невід’ємним правом кожної людини. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала або релігійного, або етичного, або філософського звучання в залежності від соціальної позиції тих, хто мали вплив на формування суспільної свідомості.

Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Безперечно, що пріоритетним у цьому випадку є право на життя як найважливіше право, без забезпечення якого немає сенсу ставити питання про дотримання інших прав і свобод людини. З іншого боку, дотримання лише одного права на життя, звичайно, недостатньо для повноцінного існування й розвитку особистості в суспільстві. Для цього потрібні повага і дотримання інших прав і свобод.

Історія розвитку правової думки містить знакові приклади, які вказують на вагомість та фундаментальність права на життя у контексті інших прав.

Одними із перших письмових згадок про право людини на життя, як правило, вважають релігійні вчення народів світу, в яких наголошується, що найцінніше у світі – це життя людини як дару Божого. Пізніше, за стародавніх часів, право кожної людини на життя опосередковано згадувалось у працях відомих філософів, зокрема: Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона.

Скажімо, переважна більшість норм «Руської Правди» (найдавнішого збірника законів в Україні, укладеного за князювання Ярослава Мудрого) стосується захисту життя, охорони здоров’я та майна. Звісно, позбавлення людини життя вважалося чи не найбільшим злочином. Та норми «Руської Правди» (ХІ ст.) свідчать, що у Київській Русі навіть сама погроза застосування сили не була суспільно прийнятним явищем. Цікаво знати, що правовий збірник передбачав штрафні санкції навіть, скажімо, за жест з мечем у руках, що міг свідчити про погрозу його можливого застосування [1, с. 28].

Сучасне розуміння права на життя було закладене у XVII–XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму і просвітництва – Лока, Монтеск’є, Руссо, Канта. Так, наприклад, у своїй праці «Два трактати про врядування» Джон Лок пише:«У стані природи існує закон природи, який управляє цим станом, зобов’язуючи кожного... хто звертається до нього, що оскільки всі є рівними й незалежними, ніхто не має права зашкодити життю, здоров’ю, свободі чи власності іншого». А далі продовжує: «...Людина, не маючи влади над власним життям, не може, за договором чи за власною згодою, ані віддати себе в рабство до будь-кого, ані підкоритись абсолютній, свавільній владі іншого позбавити її життя, коли йому заманеться. Ніхто не може дати більше влади, ніж має сам; і той, хто не може відібрати своє власне життя, не може дати влади над ним іншому» [31, с. 18].

У Декларації прав американського штату Віргінія 1776 року (Віргінській декларації), яку було покладено в основу прийнятої у тому самому році Декларації незалежності США, відзначається, що «всі люди від природи однаково вільні і незалежні, мають певні невід’ємні права, а саме – права втішатися життям і волею» [31, с. 18].

Право на життя – одне з основних особистих прав людини, що захищається міжнародним правом і конституціями більшості демократичних країн. Зміст права на життя багатогранний і розрізняється в різних державах. Так, у державах, де скасована смертна кара (Австралія, ФРН, Франція і ще більше сорока держав), право на життя означає, що жодна людина ні за які діяння не може бути позбавлена життя навіть державою (т. зв. абсолютне право на життя). У державах, де існують різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосування смертної кари лише у виняткових випадках, відмова від її застосування на практиці), під правом на життя зазвичай розуміється те, що жодна людина не може бути позбавлена життя свавільно, без належної правової процедури (т. зв. відносне право на життя). У низці сучасних конституцій право на життя конкретизується зазначенням кола злочинів, за які може бути встановлена законом смертна кара, далі - кола осіб, до яких покарання у вигляді смертної кари не може застосовуватися (наприклад, жінки і неповнолітні), а також встановленням додаткових процесуальних гарантій у випадку загрози застосування смертної кари.

У сучасних умовах історичного розвитку суспільства спостерігається зростання актуальності тематики права на життя. Розвиток науки, особливо зростання біоетичних досліджень, пов’язаних, зокрема, з трансплантацією органів, розвитком сучасної реаніматології тощо, висуває вимоги належного правового регулювання у цій сфері. У період сьогодення право на життя все частіше піддається випробуванням на міцність. Легалізація абортів, можлива легалізація евтаназії, посилення терористичних та антитерористичних інцидентів по всьому світу тому підтвердження.

2.      Право на життя як природне право

Право на життя має всі ознаки природного права. Отже, право на життя слід визначити як:

а) природне право, тому що воно існувало в людини в її природному стані, ще до виникнення держави й позитивних законів та по своїй суті є її властивістю як живої істоти;

б) природжене право, що виникає з моменту народження людини та виявляється в його невід’ємності й невідчужуваності від неї;

в) загальне й універсальне, оскільки всі люди володіють цим правом без якої-небудь дискримінації;

г) вічне, незмінне і таке, що всюди має однакову силу;

д) таке, що реалізується безпосередньо, тобто без якого-небудь правозастосовного акта;

е) таке, що здійснюється об’єктивно, а саме незалежно від волі людей.

3.      Міжнародні правові норми, що регулюють право на життя

  Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнятої і проголошеної резолюцією 217A (III)  Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) вказує:

Кожна людина має право на життя,  на свободу  і  на  особисту
недоторканність. [2]

Стаття 2  «Право на життя» європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950 рік) акцентує на такому:

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання. [3]

Європейський суд з прав людини (рішення якого є обов'язковими) при тлумаченні обов'язків держави згідно зі ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод поділяє їх на негативні та позитивні [4].

Під негативними обов'язками держави розуміють обов'язок не перешкоджати в реалізації права, у цьому разі — не позбавляти життя. Протягом тривалого часу в аспекті ст. 2 право на життя розглядалося як питання про обставини, за яких застосування представниками держави примусу, що призводить до смерті людини, є виправданим. За загальним правилом застосування сили, у тому числі вогнепальної зброї, навіть з метою забезпечення правопорядку, становлять грубе порушення права на життя. Проте можуть існувати ситуації, коли застосування сили визнається виправданим, оскільки було «виключно необхідним». Ці ситуації стосуються самооборони або захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення або повстання.

Під позитивними обов'язками держави з реалізації права на життя розуміється зобов'язання держави створювати належні умови для реалізації цього права. Як порушення позитивних зобов'язань держави у цій сфері розглядають неефективну діяльність системи охорони здоров'я.  Реалізуючи позитивні обов’язки з гарантування права на життя держава повинна розробити правила, які б зобов’язували державні та приватні лікарні вживати належних за­ходів для захисту життя пацієнтів. Позитивні зобов’язання також вимагають запровадження ефективної незалежної системи розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності з боку медичних працівників за смерть пацієнтів. У світовій практиці є різноманітні приклади контролю над ефективністю системи охорони здоров'я. Наприклад, у Великій Британії діє омбудсман з прав людини та охорони здоров'я; в Італії працює Трибунал із захисту прав пацієнтів, представники якого є в усіх регіонах країни; у США, де, крім комісій з етики, куди входять лікарі, юристи, представники страхових компаній, права пацієнтів відстоює безліч громадських організацій [5].

У контексті аналізу позитивних обов’язків держави з реалізації права на життя доцільно акцентувати на вироблених у суспільстві конституційних гарантіях права на життя.

1.      До спеціальних економічно-соціальних гарантій конституційного права на життя людини і громадянина відносяться: рівень соціально-економічного розвитку суспільства, принципи соціальної політики, що проводиться державою; рівень загальнокримінальної злочинності; комплекс заходів, що застосовуються державою з метою створення максимально можливих сприятливих умов реалізації даного права.

2.      Спеціальною політичною гарантією конституційного права на життя можна визнати законодавчу заборону легалізації та діяльності легалізованих об’єднань громадян, що мають на меті зміну шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі зміну територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

3.      Спеціальними ідеологічними гарантіями права на життя виступають пануючі в суспільстві гуманітарні та етичні погляди, моральні норми, що проголошують недоторканність людського життя. Особлива роль в реалізації права на життя належить духовним гарантіям. Ціннісні установки, що формуються у свідомості більшості людей, щодо вирішення питань життя та смерті (проблеми смертної кари, абортів, евтаназії, клонування тощо), перебувають під впливом суспільної свідомості.

4.      Серед духовних гарантій доцільно виділити релігійні гарантії, які проголошують принцип поваги до життя, заборону втручання людини в хід життєвого циклу, створеного Богом.

Ще одним напрямом, через який мають реалізовуватись позитивні зобов’язання держави з забезпечення права на життя, є інформування населення про ризик.

   Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (що був прийнятий 16 грудня 1966 року. набув чинності 23 березня 1976 року) вказує: 

   Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя [6]. 

   Зазначений пакт є міжнародним договором і є обов'язковим до виконання для 167 держав-учасників.

4.      Відображення категорії «право на життя» в законодавстві України

Конституція України від 28.06.1996 року. [статті 3, 21, 27, 64].

«Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» (ст. 21).

«Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини» (ст. 27).

«Це конституційне право не може бути обмежено навіть в умовах надзвичайного воєнного стану» (ст. 64). [7]

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року [стаття 281].

«Право на життя:

1. Фізична особа має невід’ємне право на життя.
2. Фізична особа не може бути позбавлена життя. Фізична особа має право захищати своє життя та здоров’я, а також життя та здоров’я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Клінічні випробування лікарських засобів проводяться відповідно до закону.
4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.
5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.
6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти  тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.
7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій, згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством». [8] 

Виходячи з цієї законодавчої норми до змісту права на життя, відносяться наступні елементи:

• заборона позбавлення життя фізичної особи;
• захист свого життя і здоров'я та інших осіб від протиправних посягань не забороненими законом засобами;
• неможливість проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповнолітньої, недієздатної особи чи без її вільної згоди;
• заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя;
• недозволенність стерилізації щодо неповнолітньої особи та особлива вимога щодо порядку стерилізації недієздатної особи;
• визначений порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення та перенесення зародка в організм жінки. 

Також, відповідно до Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров'я у структурі права на життя можна виділити групу репродуктивно-генетичних прав:

• право на штучне запліднення (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);
• право на імплантацію (перенесення в організм) зародка (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);
• право на штучне переривання вагітності (ч. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ);
• право на стерилізацію (ч. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);
• право на корекцію (зміну) статевої належності (ст. 51 Основ). [8; 9; 10] 

Така буква вітчизняного законодавства. Та чи всі наведені правові норми співвідносяться з морально-етичними принципами, що споконвіків лежали в основі цивілізаційного бачення, так би мовити, колективного світогляду українського суспільства? Питання не просте. Особливо, коли говоримо про такі речі, які, крім правового, мають ще й моральний біоетичний вимір. Скажімо, штучне запліднення та штучне переривання вагітності. У цьому контексті змістовними та, на погляд автора, слушними видаються думки вітчизняного фахівця з біоетики, доктора богослов’я Ігоря Бойка: «Коли людина починає думати, що я є сильнішим і маю владу над слабшим; можу вирішувати, чи народитися, чи ні тій чи іншій дитині, – це вже є аномалія. Оскільки дитина знаходиться в материнському лоні, вона не може сама себе захистити. Держава, замість того щоб оберігати своїх громадян, вирішує, хто має жити, а хто – ні. І це логіка панування сильнішого над слабшим. Тому законодавство повинне захищати право на життя, починаючи із материнського лона» [11].

«Сьогодні в Україні сфера репродуктивного здоров'я не є до кінця врегульована на законодавчому рівні,  – розмірковує на морально-правову тематику Ігор Бойко, – тому мають правовий статус сурогатне материнство, штучне запліднення, донорство сімені, яйцеклітин, ембріонів. Вважаю, що це неправильно. Що може змінити цю ситуацію? – Усвідомлення людей. Люди мали б бути інформовані, що таке допоміжні репродуктивні технології, сурогатне материнство, які є ризики від того. Бо ж коли зайдете на сайт будь-якої клініки, яка займається штучним заплідненням, то побачите тільки позитиви: «Лікуємо безпліддя, робимо подружжя щасливим». Допоміжні репродуктивні технології не лікують безпліддя, – це підміна понять. Бо лікування допомагає природним процесам, щоб врешті вони дали результат. Технології штучного запліднення відштовхують природні процеси вбік» [12].

Такі колізії між правом та етикою значною мірою зумовлені відкритістю питання про правовий аспект початку людського життя.

5.      Де початок життя?

У юридичній науці існує декілька позицій щодо виникнення права на життя:

•      Право на життя виникає з моменту зачаття. Ця теорія є особливо поширеною серед представників церкви, у східних культурах, а також наразі активно пропагується противниками штучного переривання вагітності (абортів);
•         Право на життя виникає з моменту народження. На сьогодні, саме ця теорія є найбільш поширеною в суспільстві. Вважається, що життя людини починається з моменту, коли вона розпочинає самостійно дихати після народження;
•         Право на життя виникає з моменту отримання свідоцтва про народження, оскільки саме з цього моменту людина може бути учасником певних процесуальних дій (наприклад, реєстрація місця проживання). Однак, наразі ця теорія отримала найменше визнання та поширення [31, с. 19]. 

У ст. 1 Конвенції про права дитини (1989 рік), визначено, що «дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше» [13].

Припускається, що під це визначення потрапляє ще не народжена дитина. Дотримуючись ст. 6 Конвенції [13], держави-члени можуть визнати, що кожна дитина має невід’ємне право на життя і забезпечити в максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини. Визначення «дитини», закріплене в Конвенції, дає можливість різного тлумачення моменту виникнення прав в залежності від того, якої концепції про початок життя держави дотримуються. При підписанні та ратифікації Конвенції деякі держави зробили заяву з приводу тлумачення її положень стосовно питання про початок життя. Наприклад, Аргентина зробила застереження про те, що ст. 1 «тлумачиться нею в світлі того, що термін «дитина» означає людська істота з моменту зачаття до досягнення вісімнадцятирічного віку» [5]. Більшість держав взагалі не зробили ніяких заяв чи застережень, відзначивши, що при тлумаченні преамбули, статей 1 і 6 Конвенції, вони будуть дотримуватися положень свого національного законодавства. Таким чином, Конвенція про права дитини не містить положень, які прямо зобов'язують державу гарантувати життя ще не народженій дитині.

Кожна країна визначає момент виникнення права на життя по-своєму. Наприклад, Восьма поправка до Конституції Ірландії, ухвалена в 1987 р., визнає за ненародженим право на життя в тій же мірі, в якій визнається право на життя його матері [14]. Прийнята в 2011 р.  Конституція Угорщини передбачає захист життя людини з моменту зачаття [14]. Фактично це означає, що нова Конституція вводить заборону на аборти. У Франції життя людини захищається державними законами через 10 днів після зачаття, а в Данії — після 12 тижнів, в Швеції — 20 [15]. Натомість в багатьох країнах, життя юридично захищено лише після народження. Цікавий факт про «країну сонця». У сільських районах Японії вважається, що дитина стає людиною після першого крику [16].

Українське законодавство визнає права дитини від моменту народження (п. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України) із застереженням про те, що в рамках закону в окремих випадках держава охороняє права зачатої, але ще не народженої дитини [8]. З точки зору національного законодавства України новий організм, що розвивається в тілі жінки, дитиною до моменту свого народження не вважається. Він — частина організму жінки. Цю думку можна підтвердити ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України та ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я, де передбачено, що штучне переривання вагітності може бути проведене за бажанням жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів, а в окремих випадках, встановлених законодавством, — при вагітності від 12 до 22 тижнів [8; 10]. У цьому контексті початковим моментом виникнення права на життя вважається початок фізіологічних пологів для українського кримінального законодавства при кваліфікації злочинів проти життя особи. Посягання на плід після початку родового процесу є посяганням на право людини на життя.

Варто згадати суттєві розбіжності у поглядах сучасних науковців на питання початку життя людини. Так серед пласту наукових досліджень, скажімо знаходимо тезу: «Автором (О.В. Домбровською. – авт.) обґрунтовано, що початком виникнення права на життя людини є момент відділення живонародженої та життєздатної дитини від організму матері» [17, с. 10]. Водночас, на думку інших науковців, біологічне життя людини як особи починається в момент зачаття, адже генетична ідентичність нової особи твориться саме в цей момент. Відомий італійський богослов Анджело Серра пише про це так: «Новозачатий являє собою особову і чітко визначену біологічну дійсність: він є уповні людською особою, що розвивається» [18, с. 219]. Вітчизняний богослов Ігор Бойко стверджує: «Відповідаючи на питання: «Хто є ембріон?» – треба сказати, що ембріон – це форма людського життя; це людське життя є індивідуальним; і, що це індивідуальне людське життя має особову природу (ембріон є особою)… Ембріон – не лише форма людського життя, а й форма людського індивідуального життя, особа людського виду». Основою цього твердження, на переконання науковця є «особливість та унікальність генетичної спадковості, автономія його метаболічних процесів у відношенні до материнських, а також той факт, що його внутрішній вектор спрямований на досягнення повноти свого розвитку» [18, с. 219].

6.      Евтаназія

 До морально-етичних аспектів права на життя відносяться питання евтаназії.

Евтаназія (від грец. «еи»- добре і «thanatos» - смерть) - навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань. У спрощеному розумінні це визначення зводиться до узаконеного вбивства. Питання про необхідність застосування евтаназії залишається відкритим. Гостра полеміка щодо нього ведеться у всьому світі. На даний момент евтаназія визнається тільки Конституцією Нідерландів та законодавством Бельгії (докладніше див. дослідження Галини Сохань на тему евтаназії [19]). У березні 2002 р. у Великобританії виник прецедент, коли пацієнткою був виграний судовий процес про дозвіл застосувати відносно неї процедури евтаназії, що у середовищі британських медиків було оцінено дуже негативно [20].

Що стосується негативних сторін евтаназії, то варто зазначити, що вона передбачає примусове покладання на лікаря фактично ролі пособника самогубства, що може суперечити його психологічним особливостям. Крім того, фактор невиліковності хвороби, який і визначає такий радикальний вибір, як евтаназія, вельми відносний в епоху відкриттів і досягнень в області медицини. Не можна недооцінювати і релігійний аспект даної проблеми, згідно з яким евтаназія розцінюється як абсолютно неприйнятне, аморальне і блюзнірське явище. Тривожним фактом представляється також те, що процедура застосування евтаназії, що вимагає для свого здійснення тільки виражену у певній формі згоду пацієнта на відхід з життя, може полегшити вчинення злочинів шляхом надання фізичного або психологічного тиску на пацієнта, підкупу медичного персоналу, зловживання посадовим положенням, шахрайства і т. д.

Приклад суспільної протидії законодавчим ініціативам про евтаназію [21]:

Каліфорнія. В 1977 році після довгих обговорень на референдумах у цьому штаті був прийнятий перший у світі закон «Про право людини на смерть», за яким невиліковно хворі люди можуть оформити документ з виявленням згоди на відключення реанімаційної апаратури. Однак досі цим законом офіційно скористатися не вдалося нікому, так як однією з умов здійснення евтаназії має бути висновок психіатра про осудність пацієнта (Американська асоціація психіатрів забороняє своїм членам участь у подібних процедурах), а інша обов'язкова умова полягає в тому, що проводити евтаназію має лікар. Але це також неможливо, оскільки Американська медична асоціація прийняла рішення про заборону своїм членам брати участь в евтаназії, висунувши гасло: «Лікарі не повинні бути катами».

Частина 4 статті 281 Цивільного кодексу України однозначно стоїть на заваді здійснення евтаназії у нашій країні: «Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя» [8].  У цьому сенсі правова та моральна норми, на думку автора, як ніколи співзвучні.

7.      Смертна кара

Смертна кара - це один з найбільш стародавніх видів покарання. Спочатку вона виникла в ході реалізації принципу таліону: «око за око, зуб за зуб». Згідно з цим принципом, справедливим покаранням за заподіяння смерті іншій людині була смертна кара. Крім того, свою роль зіграв і існуючий у багатьох суспільствах звичай кровної помсти, яку була покликана замінити смертна кара, яка здійснюється від імені держави.

Незважаючи на те, що в подальшому для більшості діянь принцип таліону був замінений виплатою грошового штрафу на користь потерпілого, смертна кара зберігалася в більшості держав.

Проблема ефективності та необхідності застосування смертної кари має давню історію. Так, у Стародавній Греції страхітливий вплив смертної кари ставив під сумнів античний філософ Діодот [22].

За князювання Володимира Великого у Київській Русі діяв закон про смертну кару. Він насамперед стосувався великих злочинців. Якщо людина з якихось причин вбивала іншу людину, влада карала винуватця смертю.

Згодом, після прийняття християнства, князь Володимир часто розмірковував над моральними аспектами державних законів, і зокрема смертної кари. Несподівано для всіх князь Володимир скасовує смертну кару. Близькі до князя люди були здивовані таким радикальним рішенням свого правителя і почали докоряти Володимиру, що він не карає смертю великих злочинців. Як згадує літописець, князь відповів на ці закиди: «Боюся гріха» [23, с. 81].

У більш пізній період необхідність відмови від застосування смертної кари обґрунтовувалася, наприклад, видатним мислителем епохи ПросвітництваЧезаре Беккаріа [22]. Радянський науковець, мислитель та дисидент Андрій Сахаров так обґрунтовує своє негативне ставлення до смертної кари: «Наявність інституту смертної кари дегуманізує суспільство. Я виступав і виступаю проти смертної кари ще й тому, що ця міра покарання передбачає наявність постійного страшного апарату виконавців, цілого інституту смертної кари» [24].

Прихильники смертної кари стверджують, що це не акт помсти, але справедливості. Противники смертної кари будують свої аргументи на глибокому переконанні, що кожне людське життя – святе. Іншим мотивом є незворотність цього покарання і відсутність достатнього часу для навернення і покаяння.

Важливим для противників смертної кари є можливість помилки в рішенні суду. У цьому контексті промовистим видається такий факт з американської судової практики. У 1949 році за звинуваченням у вбивстві своєї вагітної дружини і дворічної доньки був повішений Тімоті Еванс. Лише через чотири роки серійний вбивця Джон Крісті, який в минулому свідчив на суді проти Еванса, зізнався в цьому вбивстві. Він був повішений, а Тімоті Еванс був посмертно реабілітований [24]. Справа Тімоті Еванса - одна з найяскравіших історій в суперечці про страту.

Помилки при винесенні смертних вироків зустрічаються відносно часто: згідно з дослідженнями в 1987 році серед смертних вироків, винесених в США, було 349 помилкових, причому 23 з них було приведено у виконання. Згідно з даними інших досліджень, з 1978 по 2007 рік в США було винесено виправдувальний вирок відносно 126 осіб, раніше засуджених до смертної кари; при розгляді 2/3 справ даної категорії допускалися істотні судові помилки, у 82% випадків, коли спочатку засудженому призначалася смертна кара, при перегляді справи суд обирав більш м'яку міру покарання. Випадки виправдання несправедливо засуджених до смертної кари (нерідко через десятки років після винесення вироку) зустрічаються і в історії Великобританії, Бельгії, Філіппін, Туреччини, Малайзії, Китаю, Белізу, Пакистану, України, Японії та ін. У Росії у 1998 році Судова колегія у кримінальних справах Верховного суду скасувала вироки 11 осіб, засуджених до смертної кари через помилки у застосуванні норм кримінального і кримінально-процесуального права [24].

Противники смертної кари намагаються показати, що суспільству не загрожує існування злочинців, а їх дії. Отже, вони закликають до усунення причин злочинів, а не ліквідації злочинців.

Дослідження криміналістів, що провели в країнах, де існує смертна кара, не підтвердили аргументів виховного аспекту її застосування. Кількість злочинів не зменшилася, так само, як не зросла там, де скасували смертну кару. Страта злочинця породжує ілюзію того, що суспільство «очистилося» і що життя його членів стало більш безпечним. Кара не сприяє боротьбі з соціальними причинами тяжких злочинів. Навпаки, атмосфера жорстокості і кровожерливої нещадності в суспільстві, яка легітимізується державою, що використовує смертну кару, лише створює нові передумови і сприятливі умови для ще страшніших і жорстокіших злочинів.

Юридичній практиці відомо досить багато випадків, коли встановлення за певний злочин страти не тільки не призводить до зниження його показників, але і дає зворотний результат, або призводить до вчинення більш тяжких злочинів. Так, указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1954 року була введена смертна кара за умисне вбивство. Результатом стало зростання числа скоєних убивств за рахунок того, що злочинці, щоб зменшити ймовірність притягнення до відповідальності, стали вбивати не тільки потерпілих, але і свідків своїх діянь [25, с. 65]. Введення в 1961 році в СРСР смертної кари за зґвалтування з обтяжуючими обставинами не привело до зниження числа зґвалтувань. У той же час, зросла кількість вбивств, пов'язаних із зґвалтуваннями, так як злочинці прагнули позбавляти життя своїх жертв, щоб ті не могли дати свідчення проти них [26, с. 8].

Противники смертної кари підважують аргумент її прихильників, що це компенсація за скоєне зло і повернення до усталеного морально-правового порядку. Смерть вбивці не може спокутувати вбивства, тому що це не повертає життя жертві, або – через застосування насильства щодо вбивці – не зупинить зла, ані не поверне морально-правового порядку в суспільстві.

Важко погодитися з аргументацією прихильників смертної кари, згідно з якою людина втрачає свою гідність, відповідно до скоєного злочину, і таким чином дає державі право вбити себе. Навіть найсерйозніші злочини не заперечують людської гідності, тому що вона є невід’ємною складовою людського життя.

Церква захищає кожне людське життя і завжди вважає недоторканним. Для християнина єдиним володарем життя і смерті є Бог. Тому Церква також стає на захист приречених на смерть.

Особливим прихильником скасування смертної кари був Папа Римський Іван Павло II, який неодноразово закликав до повного скасування смертної кари. Він закликав зупинити смертні вироки у США, Гватемалі і Руанді.

Відповідно до положень статті 6 Міжнародного пакту  про громадянські і політичні права:

2. В країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

3. Коли позбавлення життя становить злочин геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в цій статті не дає державам-учасницям цього Пакту права яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих згідно з постановами Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього.

4. Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, молодшими за вісімнадцять років, і не виконується щодо вагітних жінок.

6. Ніщо в цій статті не може бути підставою для відстрочення або недопущення скасування смертної кари будь-якою державою-учасницею цього Пакту [6]. 

28 квітня 1983 року на європейському рівні було прийнято Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — Протокол щодо скасування смертної кари [3]. Як вказано у преамбулі цього документа, він був прийнятий з огляду на те, що розвиток подій у державах — членах Ради Європи відображає «загальну тенденцію до скасування смертної кари». Стаття 1 Протоколу № 6 проголошує скасування смертної кари, «нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено». Відповідно до ст. 2 Протоколу, «держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни; таке покарання засто­совується лише у випадках, передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні поло­ження цього законодавства».

Сучасні норми міжнародного права про право на життя є імперативними, відхилення від яких не допускаються. Проте це право не має абсолютного характеру, бо чинне міжнародне право допускає винятки із цього права, зокрема смертну кару.

Норми про смертну кару мають багато характеристик, спільних для всіх систем захисту прав людини, як-от:

а) виголошення смертного вироку тільки за рішенням суду за злочин, що передбачає цей вид покарання;

б) мінімальний вік злочинця (18 років);

в) особливе становище вагітних жінок;

г) характер злочину (його тяжкість);

д) можливість клопотати про помилування, амністію або пом’якшення вироку; е) справедливий судовий процес.

У розвинених країнах застосуванню смертної кари завжди передує тривалий судовий розгляд на різних рівнях, підсудному надаються можливості для подачі апеляцій. Часто це призводить до того, що між винесенням вироку і його виконанням (або помилуванням, а також смертю засудженого від інших причин) проходять роки або навіть десятки років. Наприклад, у США (штат Джорджія) Джек Олдермен  був засуджений до смерті за вбивство своєї дружини 14 червня 1975 року у віці 24 років, а страчений лише 16 вересня 2008 року у віці 57 років, більш ніж через 33 роки [27].

Кару може здійснювати тільки уповноважений представник держави в призначений час, інакше це дія вважається вбивством і карається законом. У більшості сучасних держав страта приводиться у виконання не публічно, тобто на неї мають право лише визначені законом особи.                                          

У ряді випадків смертна кара може бути замінена довічним ув'язненням або тривалим терміном позбавлення волі за рішенням суду. Засуджений судом до страти також може бути помилуваний вищою посадовою особою держави або штату (президентом, монархом, прем'єр-міністром, губернатором і т. д.).

Після Другої світової війни у світі намітилася тенденція до скорочення застосування та повного скасування смертної кари. Відзначається, що не останню роль в цьому зіграли норми згаданих у статті міжнародно-правових документів, що спрямовані на захист людського життя. В 1978 році смертна кара була скасована в Іспанії, в 1981 році - у Франції. З 1990 року смертну кару скасували повністю близько 40 країн і територій, серед них  ціла низка східноєвропейських країн (зокрема й Україна).

До середини 2007 року 89 країн скасували смертну кару за всі злочини. Ще 10 країн зберегли її тільки для окремих особливо тяжких злочинів, скоєних у воєнний час, виключивши можливість призначення смертної кари за так звані загальнокримінальні злочини. 30 країн скасували смертну кару на практиці, тобто не приводили смертні вироки останні 10 років і збираються і надалі дотримуватися мораторію, або офіційно оголосили про введення мораторію на виконання смертних вироків.

Таким чином, сьогодні в світі налічується 130 країн, що скасували смертну кару на законодавчому рівні або на практиці, і 68 країн, які зберігають і продовжують застосовувати цю міру.

Після вступу України до Ради Європи виконання смертних вироків спочатку було призупинено «де-факто», але суди продовжували їх виносити. Лише з прийняттям нового Кримінального кодексу України [28], який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, смертна кара як вид покарання остаточно зникла.

У Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) наголошується, що «Конституція країни не містить будь-яких положень про можливість застосування смертної кари як винятку з положення статті 27 Конституції України про невід'ємне право на життя кожної людини» [29].

Цікаво знати: у контексті зусиль за повне скасування смертної кари у світі запроваджена традиція відзначати Міжнародний день «Міста за життя». Ця подія відзначається 30 листопада на честь першого скасування смертної кари у європейській державі. 30 листопада 1786 року указом Петра Леопольда Йосипа Габсбурга смертну кару було скасовано у Великому Герцогстві Тосканському. У цей день міста-учасники акції підсвітлюють визначний пам'ятник чи відому будівлю. Завдяки різнобарвному освітленню пам'ятки символічно «оживають». У такий спосіб міста-учасники акції закликають до скасування смертної кари в усьому світі та демонструють свою любов до життя. Зазначена акція має підтримку основних міжнародних організацій з прав людини, що входять до Всесвітньої коаліції проти смертної кари (Amnesti International, Ensemble contre la Peine de Mort, International Penal Reform, FIACAT) [30]. У 2010 першим містом України, що долучилось до акції, став Львів. 30 листопада 2010 року  Каплиця Боїмів (Каплиця страстей Господніх) у Львові була підсвітлена червоним кольором. У рамках акції відбувся мітинг за участі представників мерії Львова, відомих громадських діячів.

8.      Відповідальність за порушення права на життя у контексті законодавства України

В Україні відповідальність за порушення права на життя встановлюється положен- нями Кримінального Кодексу України, а саме Розділом ІІ «Злочини проти життя та здоров’я особи» [28; 31, с. 21]. Так, покаранням за умисне вбивство є позбавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років, а за обтяжуючих обставин (вбивство декількох осіб, вбивство дитини, вбивство з корисливих або хуліганських мотивів тощо), покаранням є позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

До кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті особи, яким на час вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Варто наголосити на тому, що особи, які вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, несуть кримінальну відповідальність за порушення права на життя лише за:

• умисне вбивство (статті 115–117);

• умисне тяжке та середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3 ст. 345, 346, 350, 377, 398);

• зґвалтування, в тому числі таке, що спричинило смерть потерпілої особи (стаття 152);

• терористичний акт, у тому числі такий, що спричинив смерть однієї або кількох осіб (стаття 258);

• диверсія, у тому числі така, що спричинила смерть однієї або кількох осіб (стаття 113);

• посягання на життя громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст. 112, 348, 379, 400, 443).

Кримінальне покарання передбачене також і за злочини, що посягають на життя людини, а саме за заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеню. Доведення людини до самогубства або до замаху на самогубство карається обмеженням волі на строк до трьох років, а за доведення до самогубства неповнолітнього – від семи до десяти років.

Крім того, згідно з Цивільним Кодексом України [8; 31, с. 21], «кожна особа має право захищати своє життя та здоров’я, а також здоров’я іншої людини від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом» (стаття 281). У Кодексі також зазначено, що кожен має право на відшкодування моральної шкоди за фізичні або душевні страждання, викликані у зв’язку з неправомірною поведінкою щодо неї або її близьких (статті 23 та 280).

…

      Отже, право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Міжнародне право та національне законодавство більшості країн (зокрема й України) містять багато ключових засадничих положень, що мають на меті гарантування фундаментальних принципів права на життя. Разом з тим, у законодавчих нормах існують окремі положення, які можуть бути потрактовані як двозначні та часто дискусійні, зважаючи на моральний біоетичний контекст. Важливо аби подальший суспільний поступ не спричиняв тих чи інших «ліній водорозділу» між моральним та правовим змістом життя. А що стосується правового поля України і вітчизняних суспільних реалій, то варто, аби конституційна теза про те, що людина, її життя і здоров’я є найвищою соціальною цінністю, стала одним з реальних (а не декларативних) пріоритетів розвитку держави і суспільства.

  

Список використаних джерел

1.  Сохань Г., Гусаков І. Основи християнської етики: підручник для учнів 9 класів загальноосвітніх навчальних закладів. – Львів: Світ, 2012. – 200 с.
2. Загальна декларація прав людини // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015
3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004
4. Право на життя та обов’язок позитивних дій держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників // http://advokatonline.org.ua/3-pravo-na-zhyttya-ta-obovyazok-pozytyvnyh-dij-derzhavy-zaborona-smertnoji-kary-pytannya-ekstradytsiji-ta-vydachi-pravoporushnykiv/
5. Право на життя // http://uk.wikipedia.org/wiki/Право_на_життя
6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043
7. Конституція України // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
8. Цивільний кодекс України // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15
9. Сімейний кодекс України // http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
10. Основи законодавства України про охорону здоров'я // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2801-12
11. О. д-р Ігор Бойко «Життя – це найбільший дар» // http://velychlviv.com/o-d-r-igor-bojko-zhyttya-tse-najbilshyj-dar/
12. Запліднення – штучне, а гріх – справжній. Інтерв'ю з відомим богословом отцем доктором Ігорем Бойком // http://dyvensvit.org/articles/4701.html
13. Конвенція про права дитини // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_021
14. Право на жизнь // https://ru.wikipedia.org/wiki/Право_на_жизнь#.D0.97.D0.B0.D1.89.D0.B8.D1.82.D0.B0_.D0.BF.D1.80.D0.B0.D0.B2_.D0.BD.D0.B5.D1.80.D0.BE.D0.B6.D0.B4.D1.91.D0.BD.D0.BD.D1.8B.D1.85_.D0.B4.D0.B5.D1.82.D0.B5.D0.B9
15. Начало человеческой жизни // http://vedic-culture.in.ua/ru/science/ayurveda-and-medicine/life-and-health/131-the-beginning-of-human-life.html
16. Когда начинается человеческая жизнь? // http://www.za-vybor.ru/ru/2011-07-29-15-36-49/88-2011-08-01-08-33-21
17. Домбровська О.В. Конституційне право на життя людини і громадянина та забезпечення його реалізації органами внутрішніх справ. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – К., 2005.
18. Бойко І. Ідентичність і статус людського ембріона у сучасних біоетичних дискусіях // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філософія». – 2011. – Вип. 8. – С. 217-229.
19. Сохань Г. Камо грядеши? (Евтаназія як біоетична моральна загроза сучасного суспільства) // http://galasoh.blogspot.com/2015/02/blog-post_10.html
20. Проблема державного забезпечення права людини на застосування евтаназії // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1773
21. Эвтаназия. Право на жизнь и право на самоубивство // http://www.mednovosti.by/news.aspx?id=289
22. Смертная казнь // https://ru.wikipedia.org/wiki/Смертная_казнь
23. Сохань Г., Гусаков І. Основи християнської етики: підручник для учнів 8 класів загальноосвітніх навчальних закладів. – Львів: Світ, 2011.
24. Вопрос смертной казни // https://ru.wikipedia.org/wiki/Вопрос_смертной_казни
25. Никифоров А.С. О смертной казни // Государство и право. — 2001. — № 4.
26. Петрухин И.Л. Ещё раз о смертной казни // Юридический мир. — 2002. — № 4. 
27. Смертная казнь в современном мире // http://rupor.org/falsifikatsii/smertnaja-kazn.html
28. Кримінальний кодекс України // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page
29. Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) // http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=9346
30. Міста за життя // http://uk.wikipedia.org/wiki/Міста_за_життя
31. Права людини для дітей: посібник для вчителів та тренерів / Денисенко Л. В., Дзюбій О. А. – К.: Час Друку, 2011