Ігор Гусаков Про ефективність форми правління і суспільне благо: нотатки з дискусії

Нещодавно у неформальному освітянському колі мені долею випадку довелося модерувати дискусію про ефективність форм правління. При обговоренні політично-правових аспектів устрою різних країн світу виникло актуальне питання: що видається більш дієвим та доцільним для суспільного блага – президентська чи парламентська республіка? Звісно і та, і інша мають власну специфіку, так би мовити, свої нюанси, окреслюючи які, можна ставити свій суб’єктивний «+» або «-», залежно від вподобань. Для прикладу, можна робити акцент на швидкості (а відтак – економії часу) у прийнятті рішень при президентській моделі чи, натомість, більшій виваженості та збалансованості владних ухвал через колегіальну форму їх прийняття у парламентській державі. Та ключова суть, очевидно, не в цьому. Адже історія та сучасність пропонують нам доволі знакові приклади ефективних (і, водночас, що не менш важливо, демократичних!) як президентських, так парламентських республіканських форм.

Скажімо, США – класична президентська республіка. За суттю, до цієї форми правління тяжіє і Франція. Натомість, Німеччина та Італія – республіки, у яких ключовими органами влади є парламент та сформований ним уряд. У згаданих державах успішна історія побудови дієвих суспільно-правових систем. То в чому ж передумова цього успіху, якщо маємо тут відмінні форми правління? Суть в іншому: у притаманних цим країнам механізмах, що ставлять владу під контроль народу. Іншими словами, важелях демократії та громадянського суспільства. До речі, під цю ознаку потрапляє і ціла низка не лише республік, а й європейських… монархій, демократичних за суттю, державну політику яких визначає, не суб’єктивна воля першої особи, а думка народу. До слова, одна з таких монархій – Великобританія. Уявіть собі, вона навіть немає власної конституції (!), проте мало хто поставить під сумнів те, що її правова модель та урядова політика відповідають сучасним суспільним запитам.

У демократичних державах, незалежно від форми правління, влада не декларує «кроки на зустріч людям», і не акцентує на тому, що «почує кожного». До речі, сам зміст таких гасел з історії виборчих кампаній в Україні вказує на те, що у свідомості багатьох претендентів на владу у нашій державі міцно вкорінене уявлення про роздільність влади і народу. Адже хто може декларувати кроки назустріч людям чи, неначе вершитель доль з висоти владного олімпу наголошувати, що «почує кожного»? Той, хто сам себе (свідомо чи ні) апріорі від загалу відокремив. Так от, при реально працюючій демократії далеко не є так. Демократія, за влучним висловом Авраама Лінкольна, це «правління народу, обране народом і для народу». Суть у цій формулі, а не моделі самої по собі форми правління.

До слова, одна з ключових ознак дієвої демократії, знову ж таки незалежно від форми правління, є безпосередній вплив громадської думки (так званого рейтингу) на публічну поведінку конкретних політиків. На мою думку, одним із сучасних знакових прикладів у цьому сенсі стала добровільна відмова чинного президента Франції Франсуа Олланда від участі у наступній виборчій кампанії. Причина цього: високий рівень суспільної недовіри до його урядування. Чи в Україні (державі з супердемократичними конституційними постулатами і водночас доволі спірною суспільною практикою) знайдемо багато прикладів відмови політика від того, аби триматися за владу до останнього?.. Питання звісно ж риторичне.

А ще ознакою демократії без прив’язки до форми правління є відсутність навколо влади показної помпезності. Нещодавно приємно здивувало фото у Facebook: новообраний президент Австрії (парламентська республіка) у гурті людей катається на ковзанах; і ніхто не виявляє до нього якоїсь уваги.

Отож, суть не у виборі форми правління. А ефективною і спрямованою на людські потреби є та з них, яка наповнена демократичним змістом.