Нещодавно мені мимоволі довелося бути дотичним до дискусії, у якій
учасники спочатку апелювали до тез, що вони «за Європу», а по ходу розмови
почали підкреслювати позитиви авторитарного правління однієї з країн, що,
природньо, не входить до євроспільноти. Чому
так? Очевидно, через те, що у багатьох Європа – своя. Це позитивний образ, який
при цьому наділений ознаками, що часто відповідають не реаліям, а світогляду конкретних людей. До того ж у багатьох випадках – нецілісному і
взаємосуперечливому. Насправді ж європейськість і авторитаризм – антиподи. Натомість
синонімами європейськості є демократія, толерантність, свобода. Ці інструменти, можливо, не настільки ефектні,
як авторитарні важелі. При демократії, скажімо, не знаходимо прикладів того, що
після виголошених на телекамери погроз з боку вищого керівника у бік якогось чиновника
чи директора заводу справи у ввіреній йому галузі начебто починають йти на
краще. Проте демократичні механізми – дієві. При їх практичному дотриманні (а
не лише законодавчому декларуванні) забезпечується така прозорість суспільних
процесів, що не виникає підґрунтя для того, аби «добрий цар» (вождь, фюрер,
бацька, провідник – асоціативний ряд самоназв авторитарних лідерів можна
продовжувати, та суті це не змінює) прямо чи опосередковано гримав кулаком по
столу, і це вирішувало справу. У демократичній Європі контролером поступу,
запорукою прозорості влади є громадянське суспільство, тобто кожен із
співгромадян. Було б добре, аби в реалії українського сприйняття нарешті
прийшла ясність, що є дві альтернативи: або ЄВРОПА – І ЦЕ ДЕМОКРАТІЯ, або щось
інше – але це ІНШЕ ВЖЕ НЕ ЄВРОПА. Робімо усвідомлений вибір!
Немає коментарів:
Дописати коментар