Ігор Гусаков Нові конституційні засади правосуддя в Україні

30 вересня 2016 р. в Україні набули чинності конституційні зміни, які вносять суттєві новації у діяльність та функціонування судової системи, органів прокуратури та адвокатури.

Зміни зокрема стосуються порядку утворення судів та призначення суддів на посаду.  Відтепер суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до конституційних норм на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою.

Як і до цього часу, суддя обійматиме посаду безстроково. Проте чіткіше прописані підстави для звільнення судді:

1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я;

2) порушення суддею вимог щодо несумісності;

3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;

4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;

6) порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.

Повноваження судді припиняються у разі:

1) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;

4) смерті судді;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину.

Від тепер не парламент, а новостворений орган – Вища рада правосуддя – розглядатиме питання про згоду на притягнення судді до відповідальності. Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Основний Закон фіксує повноваження Вищої ради правосуддя. Вона зокрема:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;

3) розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;

4) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

5) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;

6) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

7) вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;

8) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;

9) здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.

Не зазнали змін конституційні норми про те, що найвищим органом у системі судоустрою України є Верховний Суд, а також те, що суд ухвалює рішення іменем України.

Відповідно до нових реалій виписані повноваження та функції прокуратури, а також порядок призначення та звільнення Генерального прокурора України. Наголошується, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України. Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль.

Уперше в тілі Конституції знайшли своє вираження функції адвокатури. Вона діє для надання професійної правничої допомоги в Україні. Відповідно до Основного Закону, незалежність адвокатури гарантується. Варто звернути увагу на нову конституційну норму, за якою виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Джерела:

1.                  Конституція України // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page

Ігор Гусаков Правовий брейн-ринг «Твоя подорож у світ юридичних професій»

Мета: закріпити та розширити знання учнів отримані на уроках правознавства при вивченні тематики Розділу 7 «Твоя подорож у світ юридичних професій» (9 клас); викликати інтерес учнів до предмету; виховувати правову культуру.

Учасники: дві команди дев’ятикласників. Переможцем визнається та команда, яка у підсумку набрала більшу кількість балів.

Із повним змістом брейн-рингу можна ознайомитись за цим посиланням

Успіхів!

Ігор Гусаков Захід духовно-морального спрямування у Верховній Раді України

   22 грудня 2015 року за ініціативою народних депутатів та Ради молодих учених при Міністерстві освіти і науки України у Верховній Раді України відбувся Всеукраїнський круглий стіл «Освіта і наука: формування особистості на основі християнських цінностей», в якому взяли участь науковці з різних областей України. Відтак Інститут модернізації змісту освіти опублікував тези Круглого столу, з якими можна ознайомитися тут.

Ігор Гусаков Толерантність як вимога і потреба часу

   В умовах сьогодення однією з ключових тенденцій розвитку суспільства стало різноманіття. Його грані та виміри стосуються чи не всіх складових життя людини: етнічних, політичних, соціальних, релігійних, територіальних тощо. Глобалізація, інформаційна революція та посилення міграційних процесів, які стали невід’ємними атрибутами нашої доби, зробили це різноманіття більш видимим і відчутним для кожного. Адже чи не щодня (безпосередньо чи через Інтернет) зустрічаємося з проявами іншого, відмінного від нашого, політичного бачення, інших релігійних переконань, і навіть інших побутових манер. У багатьох випадках означена «зустріч з іншим» породжує нерозуміння, а звідси – несприйняття та неприязнь.

  Такий стан є сприятливим середовищем для формування нетерпимості до того, що відрізняється від мого, звичного, усталеного, зрозумілого. Означена нетерпимість часто знаходить свій вияв у конкретних діях, вчинках, навіть у історичних процесах та явищах. У цьому сенсі можемо згадати тероризм, фундаменталізм та багато інших «ізмів» з ідеологічним нашаруванням. Можна навести і, що називається, менш глобальні, але при цьому не менш загрозливі для суспільних процесів, приклади з нашої повсякденності: «штурм» агітаційних наметів іншого забарвлення (у прямому та переносному сенсі), нищення символіки опонентів з протилежного політичного флангу, глорифікація контраверсійних постатей минулого, захоплення храмів інших конфесій, пресинг «несимпатичних» ЗМІ за начебто «неправильну» редакційну політику. Особливо вражає нерідко демонстрована у соцмережах та інформстрічках зловтіха з приводу фактів загибелі по інший бік громадянського протистояння. Так, начебто, там загинули не люди? Згадані меседжі (особливо з боку носіїв громадської довіри) – прямий шлях до поглиблення ровів суспільного антагонізму.

  Нещодавно мені довелося бути свідком, як в рамках одного заходу модератор мимоволі, не акцентуючи на цьому, згадав про «навалу» людей з іншої місцевості. На уточнення одного з учасників про некоректність таких формулювань була дана відповідь, що такою є поширена на побутовому рівні думка багатьох людей – любителів своєї маленької Батьківщини – дому, села, міста… і не більше. Не хотілося б вдаватися до пафосу в описі тих негативів, що можуть чекати на суспільство у разі усталення та поглиблення ідеологічного і побутового антагонізму. Тому скажу коротко – це шлях у нікуди. Якщо не пробувати змінити означені тенденції, то попереду – прірва. Попереду – суцільна «полпотизація»[1], в основі якої виправдання будь-якого насильства в ім՚я вищої мети.

   За образним біблійним висловом прийшов час не розкидати, а збирати каміння. І це збирання мало б полягати у тому, аби навчитися сприймати іншого таким, як він є; без спроб «перекувати» його на свій лад, або знищити у разі, якщо він такому «перековуванню» не піддається. У цьому сенсі уже можна простежити певні зусилля. Доречно, скажімо, позитивно згадати аналітику інформаційного iнтернет-ресурсу «Zaxid.net». Актуальною видається тематика вже традиційного для Львова цьогорічного 9-го Екуменічного і соціального тижня: «Міграційні питання: виклики для України». А загалом одним з дієвих засобів подолання антагоністичних тенденцій у громадянському вимірі може стати політика формування у суспільстві духу толерантності. Особливим інструментарієм та можливостями володіє в цьому сенсі сфера освіти. Скажімо, уроки історії, правознавства, громадянської освіти, предметів етичного напрямку в школі мають підстави стати тими підвалинами, які допоможуть молодій людині знайти правильні орієнтири у багатоманітному просторі.

  Що ж таке толерантність? Це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також – особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах. На концептуальному рівні виокремлюють християнське та ліберальне розуміння толерантності. Тезово акцентуємо на них.

  Християнський підхід ґрунтується на:

концепції рівності усіх людей у їхніх гідності та свободі, як створених за образом і подобою Бога;
кожен має право на свою думку, тобто на несхожість на інших;
ніхто, крім Бога, не має монополії на істину і право на особливу близькість до неї;
оскільки людина ушкоджена первородним гріхом, як людські спільноти, так і влада та держава також не гарантовані від помилок;
порушення загальнообов’язкових норм поведінки, зафіксованих у світових релігіях (не вбивай, не кради, не зашкодь та ін.) не підлягає включенню до сфери толерантності).

 Водночас ліберальний підхід твердить про позицію універсальності прав людини, конституційної демократії та громадянської рівності усіх людей в їхніх свободі та гідності.

Ліберальне суспільство відмовляється від засобів політичного примусу, керується принципами демократії та дотримання  прав людини, свободи асоціацій та виключення насильства над совістю членів асоціацій. В основі такого підходу – егалітарно-універсалістський критерій громадянської рівності, який вимагає як рівного ставлення, так і взаємного визнання всіх громадян як «рівних» і «повноцінних» членів політичної спільноти. Тільки за умови повного і безумовного включення громадян у соціум досягається громадянська єдність.

  Як бачимо, для обидвох підходів є спільними такі засадничі речі, як рівність та свобода усіх людей. Загалом про толерантність можна сказати, що це гармонія у багатоманітності. Толерантність – це взаємодія, заснована на терпимості та повазі до інших. Толерантність – це прояв терпимості до представників інших культур, вірувань, країн і народів: вони не краще і не гірше, вони просто інші. Ефективна толерантність неминуче повинна бути абсолютною, і, щоб дієво виконувати свої функції – бути, за образними міркуваннями відомого дослідника проблематики відкритого суспільства Карла Поппера, нетолерантною до нетолерантності. І, що автору видається особливо суттєвим, толерантність – це вимога і наріжна потреба нашого сьогодення.

  Нижче наводимо низку крилатих висловів на тематику толерантності.

 Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує. Біблія, Мт.5:44.

 Всі люди народилися вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно іншого в дусі братерства. Декларація Прав Людини, 1948, стаття 1. 

 Я не згідний з тим, що ви говорите, але пожертвую своїм життя, захищаючи ваше право висловлювати власну думку. Вольтер.

 Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю. Григорій Сковорода.

 Ніхто не може судити про інших, поки не навчиться судити про себе самого. Й. Гете.

 Біженець – йди додому! Він би це робив, якби міг. Приказка.

 Гарні манери має той, хто найменшу кількість людей ставить у незручне становище. Джонатан Свіфт.

 Не все те неправильне, що тобі незрозумiле. Григорій Сковорода.

 Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Стаття 34 Конституції України.

 Не можна зіграти «Гімну Свободи» на інструменті насильства. Станіслав Єжи Лєц.

 Намагайтеся бути хоча б трохи добрішими, і ви побачите, що будете не в змозі здійснити інший вчинок. Конфуцій.

 Здорова нація так само не помічає своєї національності, як здорова людина – хребта. Бернард Шоу.

---

[1] Пол Пот – правитель Камбоджі у 1975 -1979 рр. Його правління ґрунтувалося на тотальному терорі проти проти представників вищого класу та інтелігенції задля втілення ефемерних «вищих інтересів» кхмерської нації.