Ігор Гусаков Історія повторюється, коли її забувають, або нотатки про суспільний вибір

 Багато сторінок нашої української історії – це, як могли б сказати послідовники екзистенціалізму, своєрідний калейдоскоп межових ситуацій, що ставили людину і суспільство перед екстремальним вибором: або/або. Шанс на здобуття і утвердження незалежності, або статус колонії; територіальна єдність українських земель, або розподіл між цілою низкою окупантів; належно організований суспільний лад, чи хаос і анархія; демократія, європейські цінності, повага до гідності людини, або диктатура під брендом кремлівських зірок і курантів, у якій людина є лише гвинтиком та коліщатком системи. Направду такий вибір наставав нераз. І дуже часто результат такого історичного вибору зумовлювався вірусом суспільного популізму. Це, зокрема, про те, як необдуманий виступ полковника М. Пушкаря проти гетьмана І. Виговського нівелював переможні результати Конотопської битви. Це і про те, що на Чорній раді (1663 р.) гетьманом обрали не відповідного цій посаді Я. Сомка, а демагога І. Брюховецького, що, пообіцявши масам все і вся, звісно нічого не виконав, а, натомість, посилив залежність Козацької держави від Москви. І нерозуміння далекоглядних і стратегічних намірів І. Мазепи з боку суспільних низів так само вписується у згаданий історичний контекст. Або ж візьмемо калейдоскоп подій Української революції (1917-1920 рр.): чвари в Центральній Раді (чого лише були варті заклики популістів про відмову від власної армії), її повалення і встановлення Гетьманату П. Скоропадського, якого, попри спроби хоч якось запустити механізм створення державних інституцій, в свою чергу, усунули війська Директорії. Питання, на жаль, риторичне: яким в результаті оцих взаємних чвар і поборювань на виході став коефіцієнт корисної дії усіх державотворчих зусиль того періоду української історії?

Двадцять вісім років тому історія дала нам шанс на державність. П’ять років тому ми (багато хто, на жаль, ціною власного життя) відстояли свій шанс на свободу, демократію, людську гідність, приналежність до європейської родини. У непростих реаліях, з численними помилками, в умовах російської агресії та окупації частини території, кожен з нас впродовж цих п’яти років є співтворцем Нової України – України демократичної, відкритої до світу. А що далі? Далі знову риторичне quo vadis: або поступ вперед в напрямку перемоги над агресором і утвердження незалежності, демократії, європейських цінностей (звісно ж не без помилок, бо не помиляється лише той, хто нічого не робить), або альтернатива, сценарій якої напишуть антиукраїнські сили. Доленосний вибір за нами – врахувати застереження історії, вказавши згаданим антиукраїнським сценаріям відоме ¡No pasarán!, або ж вчергове наступити на історичні граблі. І пам’ятаймо, історія повторюється, коли її забувають!