Що тільки не сказано про роль історії в суспільстві. Від ціцеронівського
«історія – вчителька життя» до цілком протилежного «історія вчить, що вона
нічого не вчить». Де тут істина? Як на мене, вона у тому, що досвід минулого у
всіх випадках варто було б сприймати як magistra vitae. Тоді ланцюг
повторюваних у часовому вимірі суспільних помилок, своєрідних гуль, набитих
людством впродовж віків, був би значно коротшим. Історія – не лише наука,
шкільний та вузівський предмет. Це – саме життя. Життя у минулому з проекцією
на сучасність і майбутнє. Адже впродовж віків відбувалися схожі процеси: війни,
реформи, розпади одних державних утворень і поява нових, розквіт та крах тоталітарних ідеологій, що принесли
людям великі жертви. Ми знаємо, які наслідки були. Скажімо, теза про те, що «будь-яку революцію задумують романтики,
здійснюють фанатики, а користуються її плодами відверті негідники» – не лише відомий
афоризм шотландського історика та
есеїста Томаса Карлайля, а й реальна дійсність, як минулого, так і, на жаль,…
сучасності. Знання історії, усвідомлення її вчительської функції давало б
суспільству шанс періодично «не наступати на граблі» та розумно усувати
проблеми до того, як вони починають приносити шкоду. Адже всі ті знання, що
були набуті попередніми поколіннями, – безцінні. Цей досвід крізь призму розуміння
історії варто було зберегти і зробити все, щоби він діяв у нашому житті.
Немає коментарів:
Дописати коментар