пʼятниця, 31 травня 2019 р.

Ігор Гусаков Про "референдум" як історичний шанс на... прірву

 Ось і не забарилися чіткі і недвозначні антиукраїнські акценти від нових "слуг народу". В суспільний простір  чи не щодня вкидуються ідеї, здійснення яких може знівелювати усі державотворчі зусилля попередніх років. Одна з таких - ідея референдуму. Йдеться про референдум щодо миру з російським окупантом і агресором, чи то пак, даруйте за термінологію від новоспечених "вершителів доль", - "повстанцями днр-лнр". Цікаво, мир на яких умовах: "где-то по средине", чи ще якось? У цьому контексті історія свідчить, що референдум, як такий, - це не завжди інструмент народовладдя, а, натомість, у багатьох випадках є засобом маніпулювання масами, що в кінцевому підсумку тягне за собою доволі драматичні, та й навіть трагічні наслідки. Так, свого часу, ціла серія референдумів, ініційованих А. Гітлером у Німеччині, стала тим ключем, що відкрив шлях до Другої світової війни. В світлі цього, й не дивно, що у сучасній демократичній Німеччині на загальнонаціональні референдуми накладене правове табу. Усі інспіровані російським імперіалізмом потуги з утвердження впливу Кремля на пострадянському просторі теж були "освячені" через відповідні "референдуми" у сепаратистських квазі-утвореннях, зокрема, в Криму та на Донбасі. А бо пригадаймо давнішу історію - біблійну. Суд Пилата - це також своєрідний референдум, а його результат сьогодні відомий усім. Так що, як кажуть, vox populi - не завжди vox Dei.
 І до речі, важко собі уявити, щоб, скажімо, під час Другої світової війни хто-небудь всерйоз, чи жартома міг ініціювати ідею референдуму у Великій Британії, або США про мир з Третім Рейхом. У цьому контексті пригадався епізод з доволі промовистої за своєю фабулою кінострічки "Темні часи", у якому прем'єр-міністр В. Черчилль перед тим, як виступити в парламенті з першою програмною доповіддю у травні 1940 р., спускається у лондонське метро і, дістаючись на роботу у вагоні підземки, чує від простих пасажирів (але Громадян з великої літери) не переобтяжені надмірним академізмом слова: "ні - миру з агресором", "якщо сюди прийде Гітлер, ми будем стояти до кінця", "тільки перемога"... Жодної зневіри у перспективи власної держави і жодного занепадництва, тверде усвідомлення власної гідності: людської і національної, та недопустимість думки про компроміс з тиранією. У той же день В. Черчилль виголосив у парламенті свою історичну промову, що містила ключовий меседж, який мобілізував британське суспільство, так би мовити, запрограмував його на боротьбу за самоствердження і перемогу: "Мені нема чого запропонувати [британцям], крім крові, важкої праці, сліз і поту". У такі історичні моменти пізнається і велич державного діяча, і велич нації.
 А що ж ми, як співтворці сучасної української історії? У чому виявиться наша культура громадянськості? Проковтнувши установку "да какая разница" і забувши про тисячі загиблих у сучасній боротьбі за Україну, свободу та демократію, підемо на зе-плебісцит і проголосуємо за те, що "справа гіві і моторила була правильною", чи через чітку громадянську позицію таки скажемо українофобам та україноскептикам:  "¡No pasarán!"? Скажемо раз і назавжди. Залежить від кожного з нас. І на завершення, промовистий до сучасних українських реалій афоризм від польського іредентиста XIX ст. С. Сташіца: "Впасти може нація велика, загинути – тільки нікчемна".

четвер, 23 травня 2019 р.

Ігор Гусаков Про семінар «Актуальні питання викладання правознавства у 9 класах ЗЗСО в умовах правової реформи в Україні»

22 травня 2019 р. юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка гостинно зустрічав учителів основ правознавства області в рамках спільного з ЛОІППО семінару «Актуальні питання викладання правознавства у 9 класах ЗЗСО в умовах правової реформи в Україні». У цікавих та змістовних виступах доповідачів було окреслено важливі змістові та методичні підходи до викладання основ правознавства.
Так, Володимир Бурак (к. ю н., доцент ЛНУ ім. І. Франка) наголосив на нових підходах до викладання трудового права. Натомість, Олександр Марін (к. ю н., доцент ЛНУ ім. І. Франка) зосередив увагу учасників семінару на змінах до Кримінального кодексу України та їх впливі на зміст викладання предмету «Основи правознавства» в школі.


В ході семінару викладач КСО ЛОІППО Ігор Гусаков торкнувся низки важливих аспектів щодо втілення компетентнісного підходу до вивчення правознавства у ЗЗСО. Йшлося, зокрема, про впровадження наскрізної змістової лінії  «Громадянська відповідальність» при вивченні правознавства, а також було акцентовано на можливостях Інтернету щодо вивчення законодавчих новацій.
Загалом семінар пройшов у доброзичливій атмосфері. А вчителі, долучені до цього заходу, наголошували, що інформація, отримана в ході семінару, однозначно стане у нагоді при плануванні дидактичних підходів до викладання основ правознавства у 2019-2020 навчальному році.
      Щира подяка адміністрації юридичного факультету ЛНУ ім. І. Франка за створення гарних умов для проведення семінару.

середа, 8 травня 2019 р.

Ігор Гусаков "Ніколи знову" - як ключовий меседж історії Другої світової

 
На тепер ключовими меседжами в оцінці підсумку Другої світової війни стали дві дифініції. Перша з них - "Ніколи знову!" А інша - "Можем повторить!" Достатньо навіть побіжного аналізу, аби усвідомити, що ці меседжі є несумісними та протилежними за суттю. Вони - взаємозаперечні. Друга світова - це трагічна драма в історії, яку за руйнівними масштабами важко дорівняти до жодної іншої історичної  події, це - продукт людиноненависницьких амбіцій двох тоталітаризмів. У цій війні жертви серед населення часто були лише бездушною статистикою у паперових зведеннях, а простим солдатам у багатьох випадках відводилась роль своєрідної розмінної монети, такого собі "гвинтика і коліщатка" системи. І сьогодні, на жаль, є люди, засліплені новим кремлівським неототалітаризмом, які налаштовані це повторити. Властиво, такий підхід вони вже й намагаються втілити, розв'язуючи перманентні військові конфлікти задля примарної ідеї "русского мира". Не винятком у їх антилюдських мілітарних  експертментах стала й  Україна. На жаль...
  Але вартує вказати й на інше. На "можем повторить" від сучасних імперіалістів демократична світова спільнота має відповідь: "Ніколи знову!"
  У дні пам'яті та примирення маємо добрий привід глибше проаналізувати уроки історії - про нетерпимість і розпалювання ворожнечі, про небезпеку тоталітарних ідеологій, що протистоять свободі і демократії, про політику умиротворення агресора і дипломатичні реверанси з виявом "глибокої стурбованості" у відповідь на кричущі порушення основоположних гуманітарних принципів та засад міжнародного права, зрештою, про незворотні мільйонні жертви і людські страждання. І пам'ятаймо - невивчена або забута історія має властивість повертатися.

неділя, 5 травня 2019 р.

Ігор Гусаков НАТО: чому "так". Роздуми про сучасність, та не без історії

 
Одним із ключових цьогорічних досягнень на історичному шляху утвердження України як держави, без сумніву, стало закріплення у вітчизняній Конституції курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. У цьому контексті - декілька непереобтяжених надмірним академічним фактажем (його достатньо у підручниках, довідниках, інтернеті) тез про історичні основи, принципи функціонування  НАТО (однієї з провідних інституцій демократичного світу) та ключові переваги участі України в цьому альянсі:
1. НАТО  (Організація Північноатлантичного договору) - це воєнно-політичний союз країн Європи і Північної Америки, що налічує на сьогодні 29 країн. А отже, на сучасній політико-дипломатичній сцені - це один з ключових гравців.
2. Поява НАТО у 1949 р. як оборонного (а не агресивно-наступального!) блоку західних демократичних країн стала відповіддю Заходу на набираючий оберти радянський експансіонізм. Впродовж наступних десятиліть фактор об'єднаних зусиль у рамках НАТО багато в чому спричинився до повалення "залізної завіси", краху комунізму та перемоги демократії в холодній війні.
3. У НАТО доволі добре розвинуті військові механізми колективної безпеки. Проте ключовою ознакою, що об'єднала декілька десятків країн у цей альянс, стали не мілітарні устремління, а спільне бачення цивілізаційних підвалин суспільного устрою. НАТО дотримується спільних для альянсу цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв'язання суперечок. Засадничим принципом альянсу є спільність поглядів між північноамериканськими та європейськими членами НАТО, що поділяють однакові цінності та інтереси і віддані справі збереження демократичних принципів.
4. Альянс стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії: головним військово-політичним принципом організації є система колективної безпеки, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на напад ззовні. У сьогоднішній системі міжнародних відносин з точки зору дієвих гарантій безпеки не найдемо щось більш ефективне за положення статті 5 Північноатлантичного договору (1949 р.), яким було започатковано саме існування НАТО. Ця стаття чітко говорить про те, що збройний напад на одного або декількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів, і що всі вони разом вдадуться до таких дій, "які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили з метою відновлення і збереження безпеки". Жодна з міжнародних організацій сьогодні не здатна дати надійніших гарантій суверенітету, незалежності і територіальної цілісності своїм членам, ніж НАТО.
5. На сучасному етапі історичного розвитку НАТО неодноразово демонструвало приклади дієвого реагування на поточні виклики і загрози. Зокрема йдеться про протидію міжнародному тероризму, скажімо, протидію Аль-Каїді та ІДІЛ. У питанні протидії російській агресії щодо України НАТО зайняло чітку та недвозначну позицію на користь нашої держави.
6. Усі рішення в НАТО ухвалюються консенсусом, тобто лише за наявності одностайної згоди усіх держав-учасниць цієї організації. Це дозволяє далеко не однорідним за своїм політичним, економічним, військовим потенціалом країнам-членам однаковою мірою впливати на ухвалення рішень альянсу. Відтак в рамках НАТО створені умови, аби думка кожного була почута; і таким чином працює принцип дієвої демократії.
7. НАТО не має власних збройних сил, які б були відокремлені та існували незалежно від мілітарних структур країн-учасниць організації. Тому "аргументи" про панівний "натівський чобіт" на території держав, що входять до альянсу, в принципі варто залишити поза коментарем.
8. НАТО, на відміну від інспірованих Росією інтеграційних проектів, спрямованих на відновлення імперії, не прагне механічного долучення до свого складу нових учасників, так би мовити, розширення заради самого розширення. Водночас, двері альянсу не є зачиненими. НАТО не заперечує, аби бачити в своєму складі ті держави, які, перш за все, сповідують спільні  з альянсом демократичні цінності. Тобто політичний устрій, економічний уклад, гуманітарна, соціальна та мілітарна грані суспільного розвитку країн-претендентів на вступ до НАТО мають ґрунтуватися на принципах демократії, верховенства права, свободи, плюралізму, поваги до гідності кожної людини, прозорості та відкритості. На реалізацію цих критеріїв спрямовані офіційні підготовчі процедури, що їх має пройти держава-претендент, зокрема, "План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ)".
9. Відтак вже сама підготовка країни до вступу в НАТО - це стимул для здійснення потрібних та доленосних суспільних трансформацій. Важливо усвідомити, що реформи і демократизація потрібні не НАТО. Вони потрібні конкретному перехідному суспільству, що прагне жити за тими цивілізованими правилами, за якими функціонує демократичний світ. Альтернативою ж реформ є стагнація та консервація існуючих негараздів.
10. Виборона волею народу під час Революції гідності та закріплена на конституційно-правовому рівні участь України у процесах євроатлантичної інтеграції має глибоке цивілізаційне значення для нашої країни. Це - сигнал для демократичних суспільств, для міжнародних інвесторів, зрештою, для громадян держав євроатлантичного простору, що з Україною можна мати справу. Поступ до альянсу - це крок до приєднання України до сім'ї націй, що мають спільні демократичні цінності, які цілком властиві також ментальності та світогляд українського народу.

четвер, 2 травня 2019 р.

Ігор Гусаков Безпека як підмурівок свободи: погляд крізь призму історії

  Нещодавно, переглядаючи поствиборчу аналітику, довелося зустріти тезу, у якій протиставлено поняття "свобода" і "безпека". Мовляв, в останні роки в Україні був надмірний акцент на питаннях безпеки, а результат останнього волевиявлення начебто засвідчив, що суспільство прагне розширення граней свободи, а не накладених з міркувань безпеки відповідних обмежень (мовні квоти, заборона ефесбешних соцмереж тощо). Цікаве твердження... Проте історія і сама логіка суспільних процесів свідчать про інше. Адже маємо цілу низку знакових моментів історії, які вказують, що свобода і безпека - це чинники не антагоністичні, а взаємодоповнюючі один одного. І без одного не може існувати інше. Згадаймо, хоча б період у міжнародних відносинах, що настав після Другої світової війни. Світ свободи і демократії опинився перед реальною небезпекою бути поглинутим сталінською радянською імперією (властиво, за суттю це така сама російська загроза, яка у поточний історичний момент стоїть перед Україною). Якби не знаменита фултонська промова Вінстона Черчилля з її чітким та недвозначним лейтмотивом, що "шлях до свободи у кожному домі пролягає через усунення тиранії", якби не консолідація безпекових зусиль країн західної демократії  (як на міжнародній арені, так і в середині самих цих держав), якби не створення НАТО як потужного захисного чинника, який вже сім десятків років захищає демократичну цивілізацію від будь-яких посягань, зокрема й кремлівських,  то результат холодної війни був би далеко не на користь сил свободи. Або візьмемо адекватну реакцію демократичного світу на криваві теракти від Аль-Каїди та ІДІЛ. Біометричні паспорти, жорсткий контроль за міграційними процесами, рамки металошукачів, протидія терористичній пропаганді в інтернеті, - це те, чого не було раніше. Але й це те, без чого цивілізація, що ґрунтується на цінностях плюралізму, відкритості, поваги до людської гідності, сьогодні просто б не вистояла. Свобода і демократія тільки тоді мають шанс банально зберегтися, коли у відповідальні моменти історії вміють себе захистити. А хто вважає, що, вибираючи свободу, а напевно краще буде сказати, вседозволеність,  і нехтуючи при цьому потрібними в умовах протистояння агресії факторами суспільного захисту, чинить правильно, нехай би звернувся до підручника історії і переконався, що без безпеки свобода щезає під чоботом окупанта, як своєрідна фата-моргана, у лічену мить. Хотілося б, щоб ті, хто протиставляють свободу і безпеку, не пересвідчилися в цьому, як кажуть, "за 5 хвилин до розстрілу". Пам'ятаймо уроки історії!