Нещодавно у
неформальному освітянському колі мені долею випадку довелося модерувати
дискусію про ефективність форм правління. При обговоренні політично-правових аспектів
устрою різних країн світу виникло актуальне питання: що видається більш дієвим
та доцільним для суспільного блага – президентська чи парламентська республіка?
Звісно і та, і інша мають власну специфіку, так би мовити, свої нюанси,
окреслюючи які, можна ставити свій суб’єктивний «+» або «-», залежно від
вподобань. Для прикладу, можна робити акцент на швидкості (а відтак – економії
часу) у прийнятті рішень при президентській моделі чи, натомість, більшій
виваженості та збалансованості владних ухвал через колегіальну форму їх
прийняття у парламентській державі. Та ключова суть, очевидно, не в цьому. Адже
історія та сучасність пропонують нам доволі знакові приклади ефективних (і,
водночас, що не менш важливо, демократичних!) як президентських, так
парламентських республіканських форм.
Скажімо, США – класична президентська республіка. За суттю, до
цієї форми правління тяжіє і Франція. Натомість, Німеччина та Італія –
республіки, у яких ключовими органами влади є парламент та сформований ним
уряд. У згаданих державах успішна історія побудови дієвих суспільно-правових
систем. То в чому ж передумова цього успіху, якщо маємо тут відмінні форми
правління? Суть в іншому: у притаманних цим країнам механізмах, що ставлять
владу під контроль народу. Іншими словами, важелях демократії та громадянського
суспільства. До речі, під цю ознаку потрапляє і ціла низка не лише республік, а
й європейських… монархій, демократичних за суттю, державну політику яких
визначає, не суб’єктивна воля першої особи, а думка народу. До слова, одна з
таких монархій – Великобританія. Уявіть собі, вона навіть немає власної
конституції (!), проте мало хто поставить під сумнів те, що її правова модель
та урядова політика відповідають сучасним суспільним запитам.
У демократичних
державах, незалежно від форми правління, влада не декларує «кроки на зустріч
людям», і не акцентує на тому, що «почує кожного». До речі, сам зміст таких гасел
з історії виборчих кампаній в Україні вказує на те, що у свідомості багатьох
претендентів на владу у нашій державі міцно вкорінене уявлення про роздільність
влади і народу. Адже хто може декларувати кроки назустріч людям чи, неначе
вершитель доль з висоти владного олімпу наголошувати, що «почує кожного»? Той,
хто сам себе (свідомо чи ні) апріорі від загалу відокремив. Так от, при реально
працюючій демократії далеко не є так. Демократія, за влучним висловом Авраама
Лінкольна, це «правління народу, обране народом
і для народу». Суть у цій формулі, а не моделі самої по собі форми
правління.
До слова, одна з
ключових ознак дієвої демократії, знову ж таки незалежно від форми правління, є
безпосередній вплив громадської думки (так званого рейтингу) на публічну
поведінку конкретних політиків. На мою думку, одним із сучасних знакових
прикладів у цьому сенсі стала добровільна відмова чинного президента Франції
Франсуа Олланда від участі у наступній виборчій кампанії. Причина цього: високий
рівень суспільної недовіри до його урядування. Чи в Україні (державі з
супердемократичними конституційними постулатами і водночас доволі спірною
суспільною практикою) знайдемо багато прикладів відмови політика від того, аби
триматися за владу до останнього?.. Питання звісно ж риторичне.
А ще ознакою
демократії без прив’язки до форми правління є відсутність навколо влади
показної помпезності. Нещодавно приємно здивувало фото у Facebook: новообраний президент Австрії
(парламентська республіка) у гурті людей катається на ковзанах; і ніхто не
виявляє до нього якоїсь уваги.
Отож, суть не у
виборі форми правління. А ефективною і спрямованою на людські потреби є та з
них, яка наповнена демократичним змістом.
Немає коментарів:
Дописати коментар